Поняття девіантної поведінки і соціальної норми

Змістовий модуль 5 Девіантна поведінка та соціальний контроль

Змістовий модуль 4. Особистість у системі соціальних зв’язків

Заліковий модуль 2. Спеціальні соціологічні теорії

Метод спостереження.

Спостереження - це метод збору первинної соціологічної інформації про досліджуваний об’єкт шляхом безпосереднього сприймання і прямої реєстрації подій, що стосуються досліджуваного об’єкта, і важливих для мети дослідження.

В соціології розрізняють:

- повсякденне спостереження (на вулиці, в аудиторії, у колективі);

- наукове спостереження: воно має певну дослідницьку мету і завдання, планується за заздалегідь продуманою процедурою, фіксується в протоколах, щоденниках і т. д.

Особливості спостереження як методу збору інформації:

- завжди існує зв’язок спостерігача і об’єкта дослідження, між ними встановлюється прямий контакт, що дає можливість одержати об’єктивну і оперативну інформацію – це головна перевага методу;

- сприйняття дослідником об’єкту дослідження не може бути вільне від емоційних оцінок – це може додати суб’єктивності висновкам і тому є головним недоліком методу;

- складність повторного спостереження: з одного боку, об’єкт піддається впливу факторів середовища, змінюючись, з другого – тільки після кількаразового спостереження можна вважати інформацію про об’єкт скільки-небудь достовірною. Тому свою діяльність дослідник повинен здійснювати в суворій відповідності із інструкцією, яка обумовлює порядок його роботи від першого кроку до кінця дослідження.

Види спостереження:

- Включене (спостереження зсередини)спостереження, коли спостерігач стає повноправним учасником групи, яку він спостерігає, тобто спостерігач безпосередньо присутній і бере участь у досліджуваній ситуації;

- Невключене (неформалііоване) спостереження - це спостереження ззовні, коли дослідник не стає рівноправним учасником спостережної групи. Невключене спостереження значно простіше, але воно дає в деякому розумінні більш поверхову інформацію, ніж включене. В ньому відсутній ефект самоспостереження дослідника;



- Стандартизоване спостереження, у якого є чітко фіксовані приписи відносно предмета і процедури спостереження, тобто дослідник заздалегідь визначає, які елементи досліджуваної ситуації мають найбільше значення для спостереження (як документи, що фіксують результати, використовуються спеціальні картки);

- Нестандартизоване спостереження, у якого немає чіткого плану дій, приписуваних ззовні. Найчастіше цей вид використовується на початку дослідження з метою усвідомити проблемну ситуацію;

Поняття й теорії особистості.Найчастіше терміни «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість» вживаються як синоніми, але якщо підходити до визначення цих понять більш детально, то можна знайти істотні значеннєві відтінки.

Людина –поняття найбільш загальне, родове.

Індивід розуміється як окрема, конкретна людина, як одиничний представник людського роду і його «першоцеглинка».

Індивідуальність можна визначити як сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого, включаючи як природні, так і соціальні властивості.

Поняття особистість у соціології вводиться для виділення неприродної («надприродної», соціальної) сутності людини й індивіда, тобто акцент робиться на соціальному началі.

Таким чином, у соціологіїпід особистістю розуміють:

1) системну якість індивіда, обумовлену його залученістю до суспільних відносин, яка виражається в спільній діяльності та спілкуванні;

2) суб’єкт соціальних відносин і свідомої діяльності.

У момент народження дитина ще не є особистістю. Вона лише індивід. Щоб стати особистістю, людина має пройти певний шлях розвитку.

Кожна особистість має сукупність внутрішніх якостей, властивостей, що складають її структуру

Рольова концепція особистості. Кожна людина, що живе в суспільстві, включена у безліч різних соціальних груп (сім’я, навчальна група і т.д.). У кожній з цих груп вона займає певне місце, має певний статус. Одна й та сама людина має поводитися в одній ситуації як батько, в іншій – як друг, у третій – як керівник, тобто виступати у різних ролях.

Соціальна роль – це відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людей, котрий залежить від їх статусу, позиції в суспільстві, а також у системі міжособистісних відносин.

Прикладами соціальних ролей є:

· статеві;

· професійні тощо.

Оскільки в реальному житті людина включена у багато видів діяльності та відносин, вона змушена виконувати різні ролі, вимоги до яких можуть бути суперечливими. Тому виникає необхідність у деякому механізмі, що дозволив би людині зберегти цілісність свого «Я» в умовах множинних зв’язків зі світом.

Розвинена особистість може використовувати рольову поведінку як інструмент адаптації до певних соціальних ситуацій, не зливаючись, не ідентифікуючись з роллю.

Рольова концепція особистості виникла в американській со-ціальній психології в 30-ті роки XX століття. У її витоків стояли Ч. Кулі й Дж. Мід. Дана концепція поширилася в різних соціоло-гічних течіях, насамперед у структурно-функціональному аналізі. Т. Парсонс і його послідовники розглядають особистість як функцію від тієї безлічі соціальних ролей, які притаманні будь-якому індивіду в тому чи іншому суспільстві.

Чарлз Кулі вважав, що особистість формується на основі безлічі взаємодій людей з навколишнім світом. У процесі цих інтеракцій люди створюють своє «дзеркальне Я». Зазначена теорія приділяє особливу увагу нашій інтерпретації думок і почуттів, що можуть виникнути в інших людей.

Американський психолог Джордж Герберт Мід пішов далі у своєму аналізі процесу розвитку нашого «Я». На думку Дж. Міда, процес формування особистості містить три стадії: імітацію, ігрову стадію, стадію колективних ігор.

Рольова теорія особистості описує соціальну поведінку особистості двома основними поняттями «соціальний статус» і «соціальна роль».

Кожна людина в соціальній системі займає кілька позицій. Кожна з цих позицій, що передбачає визначені права і обов’язки, називається статусом.Людина може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає її положення в суспільстві. Цей статус називається головним, чи інтегральним. Як правило, головний (інтегральний) статус, обумовлений посадою людини.

Соціологи розрізняють запропоновані (продиктований, приписаний) й набуті статуси.

Запропонований – це статус нав’язаний суспільством поза залежністю від зусиль і заслуг особистості. Він обумовлюється етнічним походженням, місцем народження, родиною і т.д.

Набутий (досягнутий) статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, письменник, учений, директор і т.д.).

Виділяють також природний і професійно-посадовий статуси.

Природний статус особистості припускає істотні й відносно стійкі характеристики людини (чоловіка і жінки, дитинство, юність, зрілість, старість і т.д.).

Професійно-посадовий – це базисний статус особистості. Для дорослої людини він найчастіше є основою інтегрального статусу. У ньому фіксується соціальне, економічне і виробничо-технічне становище (банкір, інженер, адвокат і т.д.).

Кожен статус звичайно містить низку ролей. Сукупність ролей, що випливають з даного статусу, називається рольовим набором.

Соціальна роль розпадається на:

· рольові очікування;

· рольову поведінку.

Соціальні ролі спробував систематизувати Толкотт Парсонс. Він вважав, що будь-яка роль може бути описана за допомогою таких п’яти основних характеристик, як:

1. Емоційність.

2. Спосіб одержання.

3. Масштаб.

4. Формалізація.

5. Мотивація.

Також потрібно з’ясувати, по-перше, наскільки і як суспільство чи група впливає на особистість, її поведінку, ціннісні орієнтації, норми; по-друге, наскільки автономна, незалежна особистість від конкретних соціальних умов і в чому це виявляється.

Теорія ролей добре описує адаптаційну сторону процесу соціалізації особистості. Цю схему не можна прийняти за єдину і вичерпну, оскільки вона залишає в тіні активне, творче особистісне начало.

Концепція особистості З. Фрейда. Інший образ особистості виник під впливом ідей З. Фрейда, який розглядав людину, що прагне задоволення, а суспільство – як систему заборон, табу.

Несвідомі (насамперед сексуальні) прагнення особистості утворюють її потенціал і основне джерело активності, задають мотивацію її дій. У зв’язку з неможливістю задоволення інстинктивних потреб у їх природній формі через соціальні нормативні обмеження людина змушена постійно шукати компроміс між глибинним потягом і суспільно-прийнятною формою його реалізації.

Модель особистості, створена Фрейдом, являє собою трирівневе утворення: нижчий шар (Воно), представлений несвідомими імпульсами і «родовими спогадами», середній шар (Я), верхній шар (Над-Я чи Супер-Его) – норми суспільства, сприйняті людиною.

Найбільш тверді, агресивні та войовничі шари – Воно і Над-Я. Вони по обидва боки «атакують» психіку людини, породжуючи невротичний тип поведінки. Оскільки в міру розвитку суспільства верхній шар (Супер-Его) неминуче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся людська історія розглядається Фрейдом як історія наростаючого психозу.

Поведінкова концепція розглядає особистість як систему реакцій на різні стимули (її автори Б. Скіннер, Дж. Хоманс і ін.).

Окрему лінію в розвитку біхевіоризму являє система поглядів Б. Скіннера. Скіннер висунув теорію оперантного біхевіоризму. Відповідно до концепції класичного біхевіоризму Дж. Уотсона, Б. Скіннер досліджує поведінку організму. Зберігаючи двочленну схему аналізу поведінки, він вивчає тільки її рухливу сторону. Ґрунтуючись на експериментальних дослідженнях і теоретичному аналізі поведінки тварин, Б. Скіннер формулює положення про три види поведінки:

· безумовно-рефлекторну;

· умовно-рефлекторну;

· оперантну.

На основі аналізу поведінки Б. Скіннер сформував свою теорію научення. Головним засобом формування нової поведінки є підкріплення. Дані, отримані при вивченні поведінки тварин, Скіннер переносить на людську поведінку. На основі результатів научення у тварин виник скіннеровський варіант програмованого навчання. Його принципова обмеженість полягає в зведенні навчання до набору зовнішніх актів поведінки і підкріплення правильних з них. При цьому ігнорується внутрішня, пізнавальна діяльність, тобто навчання як свідомий процес зникає.

Виходячи з настанов уотсоновского біхевіоризму, Б. Скіннер виключає внутрішній світ людини, її свідомість з поведінки і робить біхевіоризацію її психіки.

Для вирішення соціальних проблем сучасного суспільства Б. Скіннер висуває задачу створення технології поведінки. Технологія поведінки покликана здійснювати контроль одних людей над іншими.

Ральф Дарендорф розробив свою типологію особистості. Підкреслюючи, що особистість є продуктом розвитку культури, соціальних умов, він користується терміном homo sociologicus, виділяючи його типові види:

• homo faber – у традиційному суспільстві «людина трудяща»: селянин, воїн, політик – особистість, наділена важливою суспільною функцією;

• homo consumer – сучасний споживач, особистість, сформована масовим суспільством;

• homo universalis – людина, здатна займатися різними видами діяльності;

• homo soveticus – людина, що залежить від держави.

М. Маркузе розробив у 60-ті рр. концепцію «одномірної людини». Під впливом пропаганди, вбираючи інформаційні й соціальні стереотипи, людина формує спрощені схеми чорно-білого бачення проблем. Це, наприклад, в Україні і Росії «прості люди» і «нові росіяни (українці)», «комуністи» і «демократи».

Дослідники Т. Адорно, К. Хорні та інші неомарксисти і неофрейдисти у своїх роботах обґрунтували парадоксальний висновок: «нормальна» особистість сучасного суспільства – це невротик. Давно розпалися системи спільнот, де були загальноприйняті, стійкі цінності, і зараз кожна соціальна роль людини змушує її «грати» у новій системі цінностей, переваг і стереотипів.

Таким чином, у рамках усіх перерахованих теорій особистість розглядається, з одного боку, як відображення тих чи інших соціальних відносин, з іншого – як чинник, що визначає ці відносини.

Соціалізація.Соціалізація – це процес, який починається в дитинстві та закінчується в глибокій старості, процес засвоєння соціальних ролей і культурних норм.

Неможливо навчитися соціальної ролі за книжками чи методом ділової гри, хоча вдосконалити себе в ній у такий спосіб можна. Кожна соціальна роль містить безліч культурних норм, правил і стереотипів поведінки. Невидимими соціальними зв’язками – правами, обов’язками, відносинами – вона пов’язана з іншими ролями. І все це треба засвоїти.

Оскільки протягом життя людині доводиться засвоювати не одну, а безліч соціальних ролей, просуваючись віковими і службовими сходами, процес соціалізації продовжується все життя. До глибокої старості людина змінює погляди на життя, звички, смаки, правила поведінки, ролі і т.п. Поняття «соціалізація» пояснює, як людина з істоти біологічної перетворюється на істоту соціальну.

Етапи соціалізації. У соціалізації прийнято виділяти два етапи:

· первинну, що охоплює період дитинства;

· вторинну, що займає більш тривалий часовий проміжок і містить юнацький, зрілий і похилий вік.

Процес соціалізації ніколи не закінчується. Найбільш інтенсивно соціалізація здійснюється в дитинстві та юності, але розвиток особистості продовжується й у середньому, і літньому віці.

Д-р Орвіль Г. Брім стверджував, що існують наступні розбіжності між соціалізацією дітей і дорослих.

1. Соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, а дитяча соціалізація коригує базові ціннісні орієнтації.

2. Дорослі можуть оцінювати норми. Діти здатні тільки засвоювати їх.

3. Соціалізація дорослих часто припускає розуміння того, що між чорним і білим існує безліч «відтінків сірого кольору».

4. Соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти людині опанувати певні навички. Соціалізація дітей формує мотивацію їх поведінки.

Психолог Р. Гоулд запропонував теорію, яка значно відрізняється від вищерозглянутої. Він вважає, що соціалізація дорослих не є продовженням соціалізації дітей. Вона являє собою процес подолання психологічних тенденцій, що склалися в дитинстві. Хоча Гоулд поділяє точку зору Фрейда про те, що травми, перенесені в дитинстві, впливають на формування особистості, він вважає, що можливе їх часткове подолання. Гоулд стверджує, що успішна соціалізація дорослих пов’язана з поступовим подоланням дитячої впевненості у всемогутності авторитетних людей і в тому, що інші зобов’язані піклуватися про твої нестатки. Позбувшись дитячих міфів, люди стають більш терплячими, щедрими і добрими. Врешті-решт особистість досягає значно більшої свободи.

Ресоціалізація – засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість колишніх, недостатньо засвоєних чи застарілих.

Соціологія особистості, крім соціалізації і ресоціалізації, розглядає такі поняття, як життєві кризи, ритуали переходу та ін.

Життєві кризи. Спираючись на уявлення З. Фрейда про психосексуальний розвиток людини, Е. Еріксон розробив теорію, в якій акцентуються соціальні аспекти цього розвитку. Останній розглядається як процес інтеграції індивідуальних біологічних чинників з чинниками виховання і соціокультурного оточення.

На думку Еріксона, людина протягом життя переживає вісім психосоціальных криз, специфічних для кожного віку, сприятливий чи несприятливий результат яких визначає можливість наступного розквіту особистості.

1. Поняття девіантноїповедінки і соціальної норми.

2. Теоретичні підходи до вивчення відхильної поведінки.

3. Основні типи девіантноїповедінки.

Література

1. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология. Курс лекций. – М.: Центр, 1997.

2. Смелзер Н. Социология. – М.: Феникс, 1994.

3. Фролов С.С. Социология. – М.: Логос, 1996.

4. Девиантное поведение детей и подростков: проблемы и пути их решения // Материалы Московской городской научно-практической конференции. – М.: Союз, 1996.

5. Соціологія: Навч. посібник для тих, хто вивчає проблеми соцуправління / За заг. ред. В.В. Буреги, О.В. Мазурика. – 2-ге вид., допов. і переробл. – Донецьк: ДонДУУ, 2005.

6. Льюис К.С. Христианское поведение // Иностранная литература. – 1990. – №5.

7. Осипова О.С. Девиантное поведение: благо или зло? // СОЦИС. – 1998. – №9.

8. Гилинский Я.И. Девиантность, социальный контроль и политический режим // Политический режим и преступность. – СПб., 2001.

9. Дюркгейм Э. Самоубийство. – СПб., 1998.

10. Молодёжь и наркотики (социология наркотизма) / Под ред. В. А. Соболева, И. П. Рущенко. – Харьков: Торсинг, 2000. – 432 с.

11. Мягков А.Ю. Темпоральные характеристики самоубийств // СОЦИС. – 2004. – №3. – С. 83-92.

Соціологічні дослідження девіантної поведінки розпочали в Ленінграді наприкінці 60-х–початку 70-х років В.С.Афанасьєв, А.Г.Здравомислов і ін. У розвитку й інституціоналізації соціології девіантної поведінки великий внесок належить академікові В.Н.Кудрявцеву. У цей час динамізм соціальних процесів, кризова ситуація в багатьох сферах громадського життя неминуче приводять до збільшення девіацій, що проявляються в поведінкових формах, що відхиляються від норм. Поряд зі зростанням позитивних девіацій (політична активність населення, економічна заповзятливість, наукова й художня творчість) підсилюються девіації негативні насильницька й корислива злочинність, алкоголізація й наркоманізація населення, аморальність.

Соціологія девіантної поведінки – це дисципліна, іцо системно вивчає прояви девіації, їі причини – як соціально-психологічні, так і загальносуспільні чинники, а також систематизує весь наявний матеріал, всі наукові джерела, підходи вивчення, принципи, що стосуються поведінки, діяльності людей та груп, які не відповідають загальноприйнятим нормам. При цьому сама соціологія займається вивченням найбільш загальних причин і наслідків девіації, її впливу на розвиток соціальних процесів, показує шлях відповідного ефективного контролю, ліквідації, запобігання наслідкам проявів такого типу.

Під девіантною (лат. deviatio - відхилення) поведінкою розуміється: 1) учинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. У другому значенні предмет соціології й соціальної психології. Зрозуміло, що таке дисциплінарне розмежування відносне.

Вихідним для розуміння відхилень служить поняття норми. У соціальному житті існують звичайні, повторювані відносини між членами суспільства. Ці звичайні, повторювані відносини підпадають під поняття об’єктивної (реальної) норми в поведінці людей. Сукупність актів дії, що характеризується високою мірою однорідності і повторюваності, є об’єктивною соціальною нормою. Об’єктивна соціально норма – це характеристика існуючих явищ або процесів (або актів поведінки), тому встановити її наявність і зміст можна, лише проаналізувавши соціальну дійсність; зміст соціальних норм виводиться із реальної поведінки інтивідів і соціальних груп. Соціальна норма визначає історично сформований у конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимої (дозволеної або обов'язкової) поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. На відміну від природних норм фізичних і біологічних процесів соціальні норми складаються як результат адекватного або перекрученого відбиття у свідомості й учинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства. Частина норм наказує людині, що вона повинна робити (наприклад, адекватно ставитися до дітей, вставати під звуки національного гімну...). Інші норми вказують людині, що вона не повинна робити. Подібні норми формуються протягом тривалого часу і є результатом суспільного вибору відповідної і необхідної поведінки, ії найбільш зручної і раціональної моделі. Схвалені норми охороняються суспільством, а до порушників застосовуються відповідні санкції. Такого типу відхилення від соціальних норм називаються деструктивною девіацією. Вчинки, поведінка, діяльність людей або соціальних підрозділів, що не відповідають, а ще гірше - активно протистоять загальносуспільним, зокрема правовим нормативам, є протиправним посяганням. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є «деформовані» потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства.

Другий тип девіантної поведінки (позитивний характер відхилення) пов'язаний з елементами розвитку суспільного життя і не має відтінку соціально небажаного негативного і антисоціального взірця. Цей тип соціальних відхилень має відповідний прогресивний зміст і найчастіше спостерігається в період певних соціальних змін, реформ, перетворень тощо, коли руйнуються стереотипи і застарілі норми та взірці поведінки. До такого типу можна віднести: героїв, бунтарів, першовідкривачів, геніїв, легендарних передовиків та ін.

Можна сказати, що довгий час у науковій літературі увага акцентувалася насамперед на таких видах девіантноїповедінки, як алкоголізм, наркоманія, проституція, карна злочинність, суїцид. Тобто, мова йшла насамперед про негативно оцінювані суспільством явища, про пороки людства, які підривають основи суспільства, деформують соціальні цінності, ведуть до розпаду особистості і врешті-решт створюють загрозу нормальному існуванню суспільства. Однак останнім часом все більше уваги приділяється «світлим» сторонам девіації, її креативному потенціалу. Серед девіантів можуть виявлятися генії, поведінка і спосіб життя яких нерідко не відповідає соціальним очікуванням, але вони вносять величезний вклад у розвиток людства. Не менш відхильними від норми виглядають дії новаторів, що експериментують з новими моделями поведінки.

Таким чином, можна сказати, що явище девіації – неоднозначне. Не існує універсального набору критеріїв, за якими можна було б чітко розмежувати девіантну і нормативну поведінку. Неможливо одно-значно оцінити, чим є девіація для суспільства – «злом», «хворобою» чи «благом», «новаторством», орієнтованим на перспективу розвитку.


6095098508805205.html
6095163006548892.html
    PR.RU™