ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КУЛЬТУРУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцнен­ню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвива­лися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запро­ваджені церковний візантійський календар, культ «чудо­творних» ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань старо­давніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами при­роди, ворожими і пануючими, то християнство плекало на­дію на порятунок, почуття захоплення навколишнім сві­том.

У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, ес­тетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей дав­ньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам'ятки мис­тецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття, християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, жи­тіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До переклад­ної літератури входили: богослужбові книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія свя­тих — агіографи, патерики — збірники коротких розпові­дей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церков­ного права, церковні статути; філософські твори типу «Шестодневу»; історичні хроніки; гомілетика — урочисті «слова» на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлюва­лися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця X до початку XIII ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основно­му, першими руськими письменниками були священнослу­жителі: київський митрополит Іларіои, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особ­ливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше переклада­лися Євангеліє, Апостол («Дії Святих апостолів» і «Пос­илання апостолів»), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсееве, Буття.

Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056— 1057 pp. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і наз­ва — «Остромирове Євангеліє». Деякі дослідники вважа­ють, що форма письма цього твору свідчить про його київське походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовен­ства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Іншим важливим джерелом древньоруської християн­ської філософсько-літературної думки була візантійська лі­тература, зокрема, патриотична — твори так званих «отців церкви»: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325—787 pp.). В них обґрунтовували­ся основні догмати християнства.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори дав­ньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми по­ведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборни­ку» 1073 р. був поданий перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані «відречені», апокри­фічні книги). В «Ізборнику 1076 р. згадувався автор — «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами кори­стувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.

Для характеристики епохи виникнення оригінальної лі­тератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична по­дія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його на­родження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної па­м'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 pp., в якому відзначив, велич руського народу, русь­кої землі, руської церкви./Необхідно зауважити, що під «Законом» стародавні письменники розуміли Старий За­віт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодат­тю» — Новий Завіт — Другу частину Біблії (християнство).

Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться в усіх чотирьох кінцях Землі». Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Во­лодимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, цер­ковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Воло­димира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя — «правдивого, славного та мужнього». Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митро­полит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить «боже­ственну мудрість».

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літе­ратури — літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печер­ського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого ча­су. До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різ­ні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У «Повісті» вперше зроблено спробу визна­чити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив Другу, після Іларіона, концепцію осмислен­ня древньоруської історії та поставив питання про вклю­чення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобут­ність.

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах — одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіче­ного князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у і і 13— 1125 pp.

У «Повчанні...» можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — говориться у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». У другій частині твору автор говорить про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смер­тю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». В третій частині «Повчання» Володимир Моно­мах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у «Повчанні» простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант христи­янської моралі.

Багатством художніх прийомів красномовства відзнача­ються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі ,буз Даниїл Заточник (кінець XII—початок XIII ст.), га­даний автор «Слова Даниїла Заточника» (в іншій редак­ції — «Моленіє Даниїла Заточника»). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі «Старого Завіту», використовує афоризми ан­тичних філософів — Плутарха, Демократа, Діогена, Геро­дота, Арістотеля, Піфагора та інших.

Після запровадження на Русі християнства з'явився но­вий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського мо­настиря Антонія Печерського. У Житіях відбивалися істо­ричні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уяв­лення, вони є досить цінними інформаційно-історичними джерелами. Так, наприклад, у «Житії Феодосія Печерсько­го» яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався так званий «Києво-Печер­ський патерик» — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з «Повісті временних літ», зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а та­кож описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рів­нем цей твір не має аналогів у візантійській та європей­ській літературах. Важливим джерелом для цього літера­турного шедевру стала усна народна творчість, що відо­бражала цілий пласт художньої культури русичів. «Слово...» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святосла­вича проти половців у 1185 р.

Автор «Слова...» яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащад­ків Ярослава Мудрого, він закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою.

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освіче­них людей, відкриття шкіл, створення певної системи ос­віти.

Після офіційного запровадження християнства на Ру­сі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поети­ку, а також з географії, історії. Навчання велося церковно­слов'янською мовою, що «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.

Головними науками, що мали поширення на той час, бу­ли богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознав­ства й космології черпалися з перекладних книг: «Фізіо­лог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувались «Статут Володимира Мономаха» та збірка норм давньоруського права — «Руська правда».

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому мо­настирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліо­теці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Ми" кола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліо­теками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавні­шим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989—996 pp. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаї­кою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утриман­ня церкви князь Володимир дав десяту частину своїх дохо­дів, тому й назвали її Десятинною.

У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоць­ку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи бу­дівель, елементи розпису балканських художників і дав­ньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські тради­ції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запози­чили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві — найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, доскона­лістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «русь­ка митрополія», закладена у 1037 p., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор пе­ревищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 від­тінків, що створювало багатий колоритний ансамбль. На стінах Софійського собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гу­ляння, ігри скоморохів тощо.

Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образо­творчому мистецтві. В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іко­нографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мисте­цтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050—1114 pp.), який, за свідоцтвом Печерського Патерика, «ікона писати хитр був зело». З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони «Печерської v Богородиці» і так званої Великої Панагії. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.

Високого рівня у XI—XIII ст. сягнуло ювелірне мисте­цтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних брас­летів, колтів з різноманітними емалями, перснів, намист та інших прикрас.

Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На. мечах з великою майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Так, на лезі, датованому XI ст. і знайденому в містечку Хвощевате в Україні, чітко читається напис «коваль» та ім'я цього майстра «Людота» або «Людоша». Це один з най­більш стародавніх мечів за підписом.

Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окре­мих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в «Остромировому Євангелії» (1056—1057 pp.) — це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Пе­реписав зі староболгарського оригіналу та оформив «Остромировє Еваигеліє» диякон Григорій.

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мисте­цтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що пер­ші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаю­чи на наявність грецьких текстів церковного співу, присут­ність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у слов'ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі ут­вердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.

Давньою і досить унікальною формою вітчизняної куль­тури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

Говорячи про розвиток духовної культури Київської Ру­сі, слід зазначити, що вже в XI—XII ст. на Русі з'явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. В «Києво-Печерському пате­рику» зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише за­можних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко викори­стовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.

Монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності — па­лаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва — «матері руських міст» через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятинна церк­ва та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжменське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівництво че­рез відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.

Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ збе­рігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, від­роджував кращі традиції культури минулого.


6098499319637564.html
6098527809855292.html
    PR.RU™